Історія справи

Постанова від 13.01.2021 року у справі №9901/405/19
Ухвала ВП ВС від 15.10.2019 року у справі №9901/405/19
Ухвала КАС ВП від 06.08.2019 року у справі №9901/405/19

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

13 січня 2021 року

м. Київ

Справа № 9901/405/19

Провадження № 11-203заі20

Велика Палата Верховного Суду у складі:

головуючого судді-доповідача Князєва В. С.,

суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Катеринчук Л. Й., Лобойка Л. М., Пількова К. М.,Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.,

за участю:

секретаря судового засідання Орєшко Ю. О.,

представника позивача - Ковальова С. В.,

представника відповідача - Мовіле О. С,

представника третьої особи Кабінету Міністрів України - Шокуна О. В.,

розглянула у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Президента України, треті особи: Рада національної безпеки і оборони України, Кабінет Міністрів України, про визнання протиправним та скасування Указу Президента України від 14 травня 2018 року № 126/2018 в частині за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 01 червня 2020 року (судді Губська О. А., Білак М. В., Загороднюк А. Г., Калашнікова О. В., Соколов В. М.),

УСТАНОВИЛА:

Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування

1. Д. Ейдельман звернувся до суду з позовом до Президента України (далі - Президент), треті особи: Рада національної безпеки і оборони України (далі - РНБО), Кабінет Міністрів України (далі - КМУ), у якому просив визнати протиправним та скасувати Указ Президента України від 14 травня 2018 року № 126/2018

«Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 02 травня 2018 року «Про застосування та скасування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)» в частині введення в дію пункту 7 додатку 1 до рішення РНБО від 02 травня 2018 року.

2. Позов обґрунтований тим, що застосування до позивача обмежувальних заходів (санкцій) є протиправним, оскільки він не здійснював жодних дій, які б створювали загрозу національним інтересам чи безпеці України або сприяли терористичній діяльності.

Короткий зміст рішення суду попередньої інстанції

3. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду рішенням

від 01 червня 2020 року у задоволенні позову відмовив.

4. Постановляючи рішення, суд першої інстанції виходив з того, що застосування санкцій до позивача рішенням РНБО, введеним в дію оскаржуваним Указом Президента, ґрунтується на принципах законності, прозорості, об`єктивності, відповідності меті та ефективності, а також здійснено у зв`язку з наявністю достатніх підстав, визначених статтею 3 Закону України «Про санкції».

Короткий зміст та обґрунтування вимог апеляційної скарги

5. В апеляційній скарзі позивач, посилаючись на порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить скасувати рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 01 червня 2020 року та ухвалити нове, яким позов задовольнити повністю.

6. Зазначає, що відповідачем не надано доказів перебування позивача у 2014 році як «міжнародного спостерігача» на незаконних референдумах в Автономній Республіці Крим, «виборах» в окремих районах Донецької та Луганської областей.

7. Вказує, що суд першої інстанції безпідставно відхилив доводи ОСОБА_1 щодо обмеження оскаржуваним Указом Президента його прав та охоронюваних законом інтересів, посилаючись на відсутність в Указі положень, які б встановлювали чи обмежували права та обов`язки позивача.

Позиція інших учасників справи стосовно апеляційної скарги

8. Від Президента та КМУ надійшли письмові відзиви на апеляційну скаргу, у яких, посилаючись на законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції, вони просять апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін.

Рух апеляційної скарги

9. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 02 вересня 2020 року відкрила апеляційне провадження у справі, а ухвалою від 27 жовтня 2020 року призначила справу до апеляційного розгляду.

ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Установлені обставини справи, оцінка висновків суду, рішення якого переглядається, та аргументів учасників справи

10. Судом установлено, що рішенням РНБО від 02 травня 2018 року

«Про застосування та скасування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)» вирішено підтримати пропозиції щодо застосування та скасування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій), внесені КМУ, Службою безпеки України (далі - СБУ) та Національним банком України (далі - НБУ).

11. Вказаним рішенням застосовано персональні спеціальні економічні та інші обмежувальні заходи (санкції) до фізичних осіб згідно з додатком 1 та юридичних осіб згідно з додатком 2.

12. Відповідно до пункту 7 додатку 1 до рішення РНБО від 02 травня 2018 року

до ОСОБА_1 (який народився ІНФОРМАЦІЯ_1 в Молдові, у 1996 році репатріювався з Узбекистану в Ізраїль; проживає у місті Рішон-ле-Ціон (Ізраїль); політтехнолог) застосовано персональні спеціальні економічні та інші обмежувальні заходи (санкції) строком на три роки у вигляді:

- блокування активів - тимчасового обмеження права особи користуватися та розпоряджатися належним йому майном;

- відмови у наданні віз, скасування віз резидентам іноземних держав, а також застосування інших заборон в`їзду на територію України.

13. Указом Президента від 14 травня 2018 року № 126/2018 введено в дію рішення РНБО від 02 травня 2018 року «Про застосування та скасування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)».

14. Вважаючи такий Указ відповідача в частині введення в дію пункту 7 додатку 1 до вказаного рішення про застосування строком на три роки до Д. Ейдельмана персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій) протиправним, позивач звернувся до суду із цим позовом.

15. Положеннями частини другої статті 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

16. Відповідно до частини першої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

17. Згідно із частиною першою статті 5 КАС кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист.

18. Частиною другою статті 264 КАС визначено, що право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб`єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт.

19. Відповідно до частини третьої статті 106 Конституції України Президент на основі та на виконання Конституції і законів України видає укази і розпорядження, які є обов`язковими до виконання на території України.

20. Положеннями статті 107 Конституції України визначено, що РНБО є координаційним органом з питань національної безпеки і оборони при Президентові. РНБО координує і контролює діяльність органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони. Головою РНБО є Президент. Рішення РНБО вводяться в дію указами Президента.

21. Згідно із частинами першою, четвертою статті 10 Закону України «Про Раду національної безпеки і оборони України» рішення РНБО приймаються не менш як двома третинами голосів її членів. Рішення РНБО, введені в дію указами Президента, є обов`язковими до виконання органами виконавчої влади.

22. Відповідно до частини першої статті 1 Закону України «Про санкції» з метою захисту національних інтересів, національної безпеки, суверенітету і територіальної цілісності України, протидії терористичній діяльності, а також запобігання порушенню, відновлення порушених прав, свобод та законних інтересів громадян України, суспільства та держави можуть застосовуватися спеціальні економічні та інші обмежувальні заходи.

23. Положеннями пункту 1 частини першої статті 3 Закону України «Про санкції» визначено, що підставами для застосування санкцій є: дії іноземної держави, іноземної юридичної чи фізичної особи, інших суб`єктів, які створюють реальні та/або потенційні загрози національним інтересам, національній безпеці, суверенітету і територіальній цілісності України, сприяють терористичній діяльності та/або порушують права і свободи людини і громадянина, інтереси суспільства та держави, призводять до окупації території, експропріації чи обмеження права власності, завдання майнових втрат, створення перешкод для сталого економічного розвитку, повноцінного здійснення громадянами України належних їм прав і свобод.

24. Підставою для застосування санкцій також є вчинення іноземною державою, іноземною юридичною особою, юридичною особою, яка знаходиться під контролем іноземної юридичної особи чи фізичної особи-нерезидента, іноземцем, особою без громадянства, а також суб`єктами, які здійснюють терористичну діяльність, дій, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, стосовно іншої іноземної держави, громадян чи юридичних осіб останньої (частина третя вказаної статті).

25. Згідно із частиною першою статті 5 Закону України «Про санкції» пропозиції щодо застосування, скасування та внесення змін до санкцій виносяться на розгляд РНБО Верховною Радою України, Президентом, КМУ, НБУ, СБУ.

26. Частиною третьою вказаної статті визначено, що рішення щодо застосування, скасування та внесення змін до санкцій щодо окремих іноземних юридичних осіб, юридичних осіб, які знаходяться під контролем іноземної юридичної особи чи фізичної особи-нерезидента, іноземців, осіб без громадянства, а також суб`єктів, які здійснюють терористичну діяльність (персональні санкції), передбачених пунктами

1-21, 23-25 частини першої статті 4 цього Закону, приймається РНБО та вводиться в дію указом Президента. Відповідне рішення набирає чинності з моменту видання указу Президента і є обов`язковим до виконання.

27. Відповідно до статті 4 Закону України «Про санкції» видами санкцій згідно із цим Законом, зокрема, є: блокування активів - тимчасове обмеження права особи користуватися та розпоряджатися належним їй майном; відмова в наданні та скасування віз резидентам іноземних держав, застосування інших заборон в`їзду на територію України.

28. Згідно із частиною другою статті 77 КАС в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

29. Положеннями частини першої статті 90 КАС визначено, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

30. Судами встановлено, що до позивача обмежувальні заходи (санкції) застосовувались Указом Президента від 15 травня 2017 року № 133/2017, яким уведено в дію рішення РНБО від 28 квітня 2017 року «Про застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)».

31. Подальше рішення РНБО приймалось у зв`язку з продовженням строку застосування санкцій.

32. Оскаржуваним Указом Президента від 14 травня 2018 року № 126/2018 введено в дію рішення РНБО від 02 травня 2018 року, яка підтримала пропозицію, зокрема, винесену КМУ щодо продовження строку застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій) щодо позивача.

33. Так, КМУ на виконання вимог частини першої статті 5 Закону України

«Про санкції» прийнято розпорядження від 18 квітня 2018 року № 257-р, яким винесено на розгляд РНБО питання про розгляд пропозицій щодо продовження строку застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій) згідно з додатками 1 і 2.

34. У Пункті 7 додатку 1 до вказаного розпорядження КМУ Д. Ейдельмана визначено як фізичну особу, до якої застосовуються санкції з обґрунтуванням фактів та дій, що підтверджують наявність підстав для їх застосування, а саме: вказано, що позивач дотримується проросійських поглядів; за наявною інформацією перебував у 2014 році як «міжнародний спостерігач» на незаконних референдумах в Автономній Республіці Крим, «виборах» в окремих районах Донецької та Луганської областей; поширює відеоматеріали антиукраїнського характеру на сторінках у соціальній мережі, за допомогою приватного ізраїльського інтернет-каналу «Медіа ТВ Адженда», ізраїльського російськомовного інтернет-порталу «IzRus»; продовжує відверту антиукраїнську та провокаційну риторику в засобах масової інформації, а також здійснює заходи, що можуть нести потенційну загрозу національним інтересам України; проросійський пропагандист, причетний до розпалювання міжнаціональної ворожнечі між Україною і Росією, пропаганди війни проти України.

35. Підставами для застосування санкцій вказано дії, які створюють реальні та/або потенційні загрози національним інтересам, національній безпеці, суверенітету і територіальній цілісності України, порушують права і свободи людини і громадянина, інтереси суспільства та держави, призводять до окупації території, експропріації чи обмеження права власності, завдання майнових втрат, створення перешкод для сталого економічного розвитку, повноцінного здійснення громадянами України належних їм прав і свобод.

36. Крім того, з листа Міністерства закордонних справ України від 07 травня

2018 року № 610/13-994-123дск убачається, що проект вказаного вище розпорядження КМУ розроблено цим Міністерством на основі письмових пропозицій Головного управління розвідки Міністерства оборони України та Міністерства внутрішніх справ України, які належним чином підготовлені та завізовані керівниками центральних органів виконавчої влади.

37. Додатком до листа є пояснювальна записка, яка містить обґрунтування необхідності прийняття акта, погодження центральних органів виконавчої влади та відомств України і висновок Міністерства юстиції України за результатами правової експертизи.

38. У рамках цієї справи необхідно окремо оцінювати два види санкцій, введених щодо позивача: відмову в наданні віз, скасування віз резидентам іноземних держав, а також застосування інших заборон в`їзду на територію України та блокування активів - тимчасове обмеження права особи користуватися і розпоряджатися належним йому майном.

39. Що стосується відмови у наданні віз, скасування віз резидентам іноземних держав, а також застосування інших заборон в`їзду на територію України, то слід зазначити, що таке обмеження, безумовно, є втручанням у свободи позивача.

40. Водночас одним з елементів суверенітету будь-якої країни є її право на обмеження перебування на її території осіб, які не є її громадянами.

41. Питання про доцільність такого обмеження, достатності для цього підстав тощо вирішується кожною країною самостійно в тому порядку, який визначений законодавством цієї країни.

42. Відповідно до статті 2 Угоди між Кабінетом Міністрів України та Урядом Держави Ізраїль про відмову від візових вимог для осіб, які користуються паспортами громадянина або службовими паспортами України та Держави Ізраїль, затвердженої постановою КМУ від 15 вересня 2010 року № 837 кожна сторона зберігає за собою право відмовити у в`їзді громадянам держави іншої сторони, яких вона може визнати небажаними, або скоротити строк перебування таких громадян.

43. Крім того, можливість обмеження свободи пересування іноземцям, які не мають законних підстав для перебування на території України, передбачено положеннями статті 12 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні».

44. Наявність реальної чи потенційної загрози національним інтересам, національній безпеці, суверенітету і територіальній цілісності України, про які йдеться у статті 3 Закону України «Про санкції», безумовно є оціночним поняттям, а достатність підстав вважати існування такої реальної чи потенційної загрози передбачає певну межу дискреції.

45. При введенні в дію рішення РНБО про такі санкції Президент як гарант Конституції України, якому народом України надано представницький мандат та якому Конституцією України надано повноваження вводити в дію рішення РНБО, має самостійно оцінити наявність та достатність підстав для введення такої санкції.

46. Судовий контроль за таким рішенням є обмеженим, оскільки суд, з одного боку, не може за Президента повторно оцінити наявність та достатність підстав для ведення таких санкцій в межах його дискреції (що означало б порушення принципу розподілу влади), але, з іншого боку, суд може перевірити дотримання меж такої дискреції та процедури введення санкцій.

47. Процедура введення таких санкцій позивачем не оспорюється, а ознак порушення меж дискреції Президента при вирішенні питання достатності підстав і доказів для введення таких санкцій не встановлено.

48. Тому доводи апеляційної скарги в цій частині не підлягають задоволенню.

49. Що стосується санкції у вигляді блокування активів - тимчасового обмеження права особи користуватися та розпоряджатися належним йому майном, то і такі санкції кожна держава може вводити самостійно, за власним переконанням, яке оформлюється рішенням уповноваженого державного органу - від імені держави.

50. Однак у такому випадку необхідно проаналізувати співвідношення державного суверенітету і права власності, тобто співвідношення публічних інтересів держави України і приватних інтересів конкретного власника та встановити пропорційність втручання в такому випадку в право власності. Це може і має бути предметом судового контролю.

51. Також слід зазначити, що відповідно до частини першої статті 321 Цивільного кодексу України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

52. До спірних правовідносин застосовна стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція), відповідно до якої кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

53. Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини(далі - ЄСПЛ) стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального

принципу, закладеного першою нормою (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ

від 23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited» проти України» (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), пункти 166 - 168).

54. Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном з гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право:

- втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу в національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними;

- якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів;

- втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними із цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.

55. Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки - встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.

56. Тимчасове обмеження права позивача користуватися та розпоряджатися належним йому майном є втручанням держави у його право на мирне володіння майном.

57. Таке втручання держави у вказане право ґрунтується на вимогах, зокрема, Закону України «Про санкції».

58. Положеннями частини сьомої статті 41 Конституції України визначено, що використання власності не може завдавати шкоди, зокрема, правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства.

59. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що пункт 2 статті 1 Першого протоколу до Конвенції допускає реалізацію державою права вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів. Зазначене відповідає вищевказаному припису Конституції України.

60. Втручання у право мирного володіння майном позивача має легітимну мету забезпечити контроль за власністю особи, яка може нести потенційну загрозу національним інтересам України. Вказаний контроль є необхідним для ефективного реагування держави на загрози її безпеці, що підтверджує, зокрема, преамбула Закону України «Про санкції». Зазначена мета відповідає пункту 2 статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

61. Принцип пропорційності передбачає, що втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законом і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка його зазнала. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між передбачуваною метою та засобами, які використовуються для її досягнення. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе індивідуальний і надмірний тягар.

62. Велика Палата Верховного Суду вважає, що з огляду на встановлені судами обставини та те, що втручання у право мирного володіння майном позивача не позбавляє його права власності, а лише тимчасово - на чітко визначений строк - обмежує можливість реалізації цього права в Україні, таке втручання є пропорційним легітимній меті та не становитиме надмірного тягаря для позивача.

63. Крім того, позивач не зазначає про наявність у нього будь-якої власності на території України, а отже й про реальність порушення його права, не вказує чи взагалі таке втручання щодо нього мало місце.

64. У такому випадку оспорюване рішення в цій частині має скоріше превентивний характер, забороняючи небажаній особі розміщувати власність на території України та користуватися нею, наприклад, засновувати засоби масової інформації чи мати у власності інтернет-видання, що дозволило б такій особі впливати на внутрішні справи суверенної держави навіть за своєї фізичної відсутності.

65. Суд критично оцінює доводи скаржника про те, що Указом Президента порушено його право на поширення та зберігання інформації, оскільки жодних заборон на вчинення таких дій санкції, застосовані до Д. Ейдельмана, не містять.

66. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що приймаючи Указ від 14 травня 2018 року № 126/2018 в оскаржуваній частині, Президент діяв на реалізацію своїх конституційних повноважень, у порядку та на підставі законодавства України, з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення, тобто пропорційно.

67. Разом з тим Велика Палата Верховного Суду вважає помилковим висновок суду першої інстанції про те, що Указ Президента України від 14 травня 2018 року

№ 126/2018 не є втручанням у права та законні інтереси позивача, оскільки, як вже зазначалося, тимчасове обмеження права позивача користуватися та розпоряджатися належним йому майном є втручанням держави у його право на мирне володіння майном, але таке втручання держави у вказане право є пропорційним легітимній меті, ґрунтується на вимогах, зокрема, Закону України

«Про санкції», не позбавляє його права власності, а лише тимчасово - на чітко визначений строк - обмежує можливість реалізації цього права в Україні.

68. Також необхідно визнати помилковим висновки суду першої інстанції про те, що будь-якою нормою законодавства не передбачено повноважень Президента щодо перевірки законності, обґрунтованості та доцільності прийняття рішення РНБО.

69. Відповідно до приписів частини третьої статті 10 Закону України «Про Раду національної безпеки і оборони України» рішення РНБО вводяться в дію указами Президента.

70. За змістом такого формулювання у цьому Законі дії Президента не є суто церемоніальними, інакше закон міг би передбачати інше формулювання, наприклад про те, що рішення РНБО підписуються Президентом.

71. Таке формулювання як «введення в дію» та, більш того, необхідність видання із цього приводу спеціального акта - указу Президента, означає, по-перше, що без таких дій Президента рішення РНБО саме собою чинності не набирає; по-друге, що Президент має дискрецію у питанні введення чи не введення такого рішення в дію, видання чи не видання відповідного указу. Необхідність розсуду з боку Президента при реалізації цього повноваження й означає здійснення ним аналітичної діяльності у вигляді оцінки доцільності, законності й обґрунтованості прийняття такого рішення.

72. Такий самий висновок можна зробити і з аналізу тексту норми пункту 2 статті 13 Закону України «Про Раду національної безпеки і оборони України», яка передбачає таку діяльність Президента, як розгляд проектів актів про введення в дію рішень РНБО.

73. Отже, суд першої інстанції дійшов правильних висновків по суті справи, однак мотиви прийняття такого рішення підлягають зміні судом апеляційної інстанції.

Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги

74. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 315 КАС за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.

75. Згідно із частиною першою статті 317 КАС підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

76. Виходячи з наведеного Велика Палата Верховного Суду вважає, що рішення суду першої інстанції підлягає зміні з викладенням його мотивувальної частини в редакції цієї постанови.

Висновки щодо розподілу судових витрат

77. Відповідно до частини шостої статті 139 КАС якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат.

78. Оскільки Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що рішення суду першої інстанції підлягає зміні, але виключно щодо мотивів його прийняття, то новий розподіл судових витрат не здійснюється.

Керуючись статтями 266 310 315 317 322 325 КАС, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

1. Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

2. Рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду

від 01 червня 2020 року - змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

3. В іншій частині зазначене судове рішення залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя-доповідач В. С. КнязєвСудді: Т. О. Анцупова К. М. Пільков В. В. Британчук О. Б. Прокопенко Ю. Л. Власов В. В. Пророк І. В. Григор`єва Л. І. Рогач В. І. Данішевська О. М. Ситнік Ж. М. Єленіна В. М. Сімоненко О. С. Золотніков І. В. Ткач Л. Й. Катеринчук С. П. Штелик Л. М. Лобойко